Тема: Син Мати своєї.
Була одна мама дуже пригноблена. Вона ані не варила, ані не чистила своєї хати. Вона навіть не дуже прибиралась, бо їй важко було вбиратись. Часто сиділа, а той лежала, і плакала. Вона навіть не знала чому вона плаче. Але вона знала, що вона не має сили. І все казала: “Ой я не маю сили.“ Вона мала четверо дітей.
Троє з них зреклися своєї мами. Казали: “Наша мама завжди сумна, сама нічого не робить, завжди чекає щоб хтось щось для неї зробив. Нам встидно з нею будь куди вийти. Бо вона все змучена і все пригноблена. А навіть дуже часто засипляє.
Але був один син, який дуже любив свою маму і шукав способу щоб якось її розвеселити, щоб помогти їй стати на ноги. Другі діти думали, що йому також щось бракує. І цей син почав дуже просити щоб мама йому помогла зварити зупу і питався її постійно що ще треба вкинути до зупи. І вже зупа була зварена, син їв зупу, яку він з мамою зварив, і дуже хвалив мамину зупу, кажучи: “Я такої доброї зупи ще не їв.“ І правду він говорив бо він сам вклав багато праці в цю зупу і вона йому смакувала. І навіть мамі почала смакувати ця зупа. Перша страва яка їй смакувала. Вже довший час минув як мама сама щось була зварила. На другий день як прийшов час варити зупу, мама вже очікувала цей час коли їй добрий син прийде, щоб попросити її помочі у варенні зупи. Поволі почав повертатися їй смак до зупи і до життя. Вона їла цю зупу залюбки. І вже менше плакала. Дістала більше енергії. І прийшов той день коли син дочекався що мама вже не лежала, не сиділа, але встала і сама зварила зупу. І запросила людей. І навіть мала силу почистити хату. І син так втішився як побачив свою маму на ногах і усміхнену.
Мама називалася Україна. А син називався син України. І він справді був сином своєї матері України.
І так було в 1934 році – на Варшавському процесі, де було засуджено велике число українських патріотів, яких багато вважали якимись гуліґанами, дивилися на них як на якусь маленьку фракцію, яка лише всім псує гумор. І став і заговорив на цьому процесі Степан Бандера. І заговорив як правдивий син України, син нації, яка потребує щоб хтось став в її обороні. Степан Бандера готуючись до своєї кари смерти сказав про нарушення гідності і волі України. І може в той час це його слово виглядало як слово яке скоро заникне, але це був голос вопіющого в тій пустині несвідомости, слово яке як струм стрясло цілою Західньою Україною. Він був тим енергійним живчиком, який сам був страшенно працьовитим, але також зумів довкола себе зрушити людей до праці, бо він вмів представити візію, зрушити приспалі, пригноблені серця своїх братів і сестер. Його собрати повірили, що вони можуть змінити хід подій і історії, що вони можуть стати ініціаторами нової епохи. І справді Організація Українських Націоналістів стала на грані нової епохи – започала нову сторінку історії України.
В Україні почали люди думати про волю і гідність України. Вже вони не думали лише про свою особисту, соціальну кривду, але почали думати цією рушійною ідеєю кривди супроти гідності і волі всього народу.
І ми по нинішній день і до кінця світу, як українці, будемо згадувати цих героїв нашої історії, тому що вони були правдивими синами і дочками своєї матері України, тому що вони розбудили її до активності, до життя, до нової енергійної діяльності.
Ця епоха – цей дух не завмер на Сибірі за Сталіна. Там в концтаборах і в психушках виховники такі як Михайло Сорока виховували нове покоління. Виховувався тут і блаженніший Йосиф Сліпий, який примінив ідею гідності й волі України до української церкви, до Київської Помісної Церкви за яку він боровся до кінця свого життя.
Дух боротьби за свою гідність і волю також не минув таких як Левка Лук’яненка, який заявив, що навіть якби він був останнім українцем в світі, він дальше боровся б за свою Україну. Левко Лук’яненко заговорив як правдивий син України. І Василь Стус вмираючи міг написати: “Як добре що я смерті не боюся,“ тому що він також не зрікся своєї України, не зрікся правди, не лише своєї правди, але й Божої правди заступаючи гідність і волю матері України.
І ця Божа правда була виразно і недвозначно проголошена на ІІ Ватиканському Соборі, де наголошувалося багато разів про потребу відзискати свободу і гідність для кожної людини, щоб вона могла свобідно прославляти Бога, слухаючи своєї совісти, а не якоїсь чужої, накиненої. Волю і гідність кожної людини треба зберегти, як незаступимі цінності християнського життя.
Любити Україну – це любити ближнього свого як себе самого. І хто не любить ближнього свого, своїх братів і сестер українців, свою Україну, а каже що любить Бога, то цей не є правдомовець. Загляньмо в нутрі нашої душі і запитаймо себе чи наша любов до України є пасивною чи активною. Чи ми стараємося цей дух другим передати, других активізувати? Який рівень нашої активності?
Якщо нам часу не вистарчає щоб везти своїх дітей до суботньої української школи де вони будуть мати нагоду вивчити українську літературу, історію, географію, культуру, як також про синів і дочок України, якщо ми не маємо часу або охоти везти наших дітей до української молодечої організації, якщо ми не маємо часу на укр. концерти, укр. маніфестації, демонстрації, кутю, свячене, бо кажуть, “Вже мені надоїло“, то значить що той дух заникає, а то й завмирає.
Не раз чуємо хтось каже: “Дивись який великий патріот. Сам так визволяє Україну, а своїх дітей не виховав.“ Відійшли від укр. громаського життя. А я таким скажу – “Подивіться на всю ту молодь яка є зараз активна і всюди ходить і провадить молодіжним життям, і подивіться на їхніх батьків і що вони мають спільного. В тих батьків дух не заник, не завмер. Деяким не вдалося виховати своїх дітей, щоб любили Україну, але не зі свої вини. Деякі діти бунтуються і йдуть своєю дорогою. Але як батьки є справді віддані, то їхні діти (я вже це бачив наочно) в багатьох випадках, хоч залишають громадське життя на якийсь час, то з часом вони повертаються назад 5 або 10 років пізніше. Переважно тоді коли в них вже є діти.
Я вірю що кожний з нас, що прийшов сьогодні на цю відправу і молиться за спокій душі Степана Бандери і поляглих за волю і кращу долю України, помагає покійним своїми молитвами, але також одержує особливіші ласки. Ми знаємо що померші душі дуже вдячні за наші молитви тут на землі і віддячуються нам передаючи якусь особливішу ласку. І нині думаю ласку більшого полум‘я любові до ближнього свого – до всіх українців, і новоприбулих і староприбулих, до кожного в якому українське серце б‘ється.
Слава Ісусу Христу і Слава Україні!